Під Градами та через 5 російських блокпостів. Історія евакуації Олени Охріменко.

Історія Олени Охріменко, звичайної жінки з м. Пологи, Запорізької області, куди російські війська зайшли 3-го березня, з напрямку Токмака. Олена провела 15 днів в окупації і була вимушена шукати прихистку на заході нашої країни, тікаючи від жахів війни у самий розпал російської навали.

– Олено, розкажіть трішки про себе. Хто ви та чим займалися до початку війни?

Мене звати Олена. Я з міста Пологи, Запорізької області. Мені 36 років. Я багатодітна мама. До початку війни працювала продавчинею в магазині.

У мене троє діток: Вікторія — 12 років, Тимур — 7 років і Маргарита — 5 років. А зараз в очікуванні четвертого малятка. Відчуваю, що у мене буде донечка. Чекаємо з нетерпінням на її появу восени.

Мій чоловік працює залізничником на посаді помічника машиніста тепловозу. Це мій другий чоловік. Разом ми живемо вже 2 роки.

На жаль, нам не вдалось насолодитись спокійним спільним життям, адже почалася війна. Проте ми впевнені, що все буде добре і з оптимізмом дивимось в майбутнє.

“
Думала: «Війна — ми живемо в маленькому містечку — тому можливо війна нас не торкнеться»
—

– Чи можете ви пригадати як все почалося — ранок 24-го лютого — Війна?

О, звичайно. Це був вихідний день. Ми прокинулися о 7-й ранку і почали збирати діток до школи та до садочку. Дитина попросила: “Мамо, включи мультики” — і, включивши телевізор, я почула, що розпочалася Війна. В той момент, я сприйняла цю новину зовсім не серйозно: “Ну, Війна — ми маленьке містечко — нас можливо не торкнеться”.

Ми продовжували з чоловіком жити і працювати, як і зазвичай. Наступного дня ми розійшлись по роботам. Вже там, на роботі, я почала потихеньку усвідомлювати,наскільки серйозною є ситуація.

До нас почали приїжджати з міста Волноваха, Донецької області. Скуповували все: сірники, ліхтарики, інші побутові дрібнички. Водночас, почали розповідати, що з ними сталося, а ми слухали і реагували: “Ого!”, “Ага!”. Далі, вже в робочій групі в Вайбері (в нас керівництво з Маріуполя), побачили повідомлення про те, що ситуація погіршується.

Потім, через день-два, відключили світло. Зазвичай ми працюємо до 7-ї години вечора, але цього разу довелось завершити роботу о 1-й годині. На вулиці почала лунати сирена, всі люди поховалися, стало страшно — ми 2 дівчинки на магазин, на нас гроші та каса.

Далі, знову, раз — закрилися раніше, два — закрилися раніше. Почали боятися виходити на роботу.

2-го березня знову відключили електропостачання. Цього дня в магазині працювати повинна була я. Йду о 7-й ранку на роботу і бачу: стоять люди біля магазину АТБ. Але АТБ того дня не відкрилося. Вже було чути перші вибухи на околицях. Стою, думаю: відчинятися чи не відчинятися. Вирішили: якщо дадуть світло — відчинимося. Але світло так і не дали. З’явилось воно вже аж через 15 днів.

5-го березня, я, дізнавшись про вагітність, пішла до лікарні. Сидячи в черзі до лікаря, залунала повітряна тривога. Далі, все розвивалось дуже швидко: підірвали міст, розпочалися вибухи, почалась паніка, і на вулицях з'явилися танки. Дуже швидко! Я добігла додому і сховалась з дітьми в погріб.

Так все почалося.

“
Картала себе: «Та чому ж тобі не дійшло, що треба було виїжджати раніше!»
—

– Пам’ятаєте день евакуації? Коли ви остаточно вирішили: “Все треба їхати”?

Взагалі, те, що треба їхати з міста я зрозуміла ще 10-го березня, бо 6-го та 7-го березня у нас йшли дуже серйозні бої.

Ми тоді були вже в дуже сильній паніці. День за днем, ми сиділи без світла, без зв’язку, спали одягнені в погребі, обкладали всі двері подушками. Погріб, в якому ми ховались, знаходився досить далеко від нашого дому. Туди треба було тікати через город, а все навколо блискало, літали ракети і лунали вибухи. Але ми бігли в той погріб, хоча я й розуміла, що це старенький, маленький погрібочок для консервації. В нас одна свічка горіла на підлозі, навколо якої ми сиділи. Був мороз. Було сиро і дуже холодно.

Через дорогу від нас окупанти розгорнули свій штаб. Ми чули все: як вони під’їжджають, про що розмовляють, як перезаряджають автомати. Це все було дуже близько, дуже страшно!

Я себе вже тоді картала: “Та чому ж тобі не дійшло, що треба було виїжджати раніше!”. Але вже перекрили шлях! Так як далі була дорога на Маріуполь, нас перекрили, тому ми не могли виїхати, а транспорту у нас свого не було.

Кожного дня вибухи лунали так, що в нас вікна дуже тремтіли. Все було так тяжко і так страшно!

У нас люди, на свій страх і ризик, виходили на залізничний міст, висотою десь в 3 поверхи, і там намагалися ловити зв’язок. Ми всі там були як на долоні. Нас там дуже легко могли просто знести одразу. Так як чоловік тоді був в депо, я пішла на той міст і додзвонилася до своєї матері.

Вже будучи евакуйованою, вона знайшла волонтерів, які їздили до нашого міста і могли нас вивезти. Так як у нас ніяких сповіщень не було, ми не знали, де цих волонтерів шукати і де їх автомобільні колони збираються. Ми сиділи в погребі і неба білого не бачили, не те, щоб знати де і хто їде.

Пізніше, в депо, де був мій чоловік, я зустріла свою подругу. Вона також багатодітна мама. В неї також троє дітей. Я їй сказала: “Марино, давай триматися разом, бо ми потім не зможемо зателефонувати одна одній. Знайдуться волонтери — вивезуть нас всіх разом”. Вона відповіла: “Щоб ми були разом, приїжджайте до мене додому. Він ближче до дороги”.

Ми з чоловіком по-мінімуму зібрали речі: кожному рюкзачок, щоб кожен міг щось нести, і 2 ковдри. Все. Повдягала дітям рюкзачки і ми пішли через все місто. Побачили все “це”! Обгоріле! Тільки тоді діти побачили як “це” насправді виглядає.

Ми прийшли до подруги і спали у погребі поруч з її будинком. Просто клали всіх 6-х дітей на підлогу і так спали.

Згодом, до одного чоловіка в депо зателефонувала моя мама, щоб сповістити про приїзд волонтерів. Ми йшли з подругою по молоко до селян, щоб хоча б щось купити їсти для дітей. Він підбігає до мене і каже: “Зателефонуй за цим номером — тебе мати шукає”. Наразі його вже немає — вбили його!

Почали дуже сильно літати ракети з Градів. Був дуже страшний гул. Ми з дітьми бігом побігли назад до того погребу. Як прибігли, я кажу чоловікові: “Іди, на свій страх і ризик, але іди на міст і дзвони волонтерам. Треба виїжджати”. Нам сказали 16-го березня бути о 4 годині вечора біля місцевого стадіону. Ми зібрали речі, всіх дітей, і пішли туди.

Вже темніло. Знову почали бомбити. Ми стоїмо біля того стадіону, інші люди позбиралися, а волонтерів все нема й нема. А коли вже приїхали, кажуть: “Зачекайте, ми зараз відвеземо продукти і речі тяжкохворим та пораненим і повернемося за вами”. Комендантська година, на той час, починалася о 7-й вечора. Ми боялися, що вони не встигнуть. Ми там простояли декілька годин. Холод такий, що ми вже просто кінцівок не відчували! Але ми їх дочекалися. Напхано погрузилися всі в машину, просто, “один на одному”, як могли, і поїхали. Їхали колоною. Проїхали 5 російських блокпостів.

Їхати було дуже страшно, тому що за день до цього в іншій колоні, в якій їхали люди, забирали чоловіків. Я дуже переживала за свого чоловіка, щоб ми доїхали, і щоб російські солдати його не забрали. Зараз там досі зниклих людей не можуть знайти. Я не знаю як нам пощастило, але ми вибралися. На наступний день після нас їхала інша колона — її розстріляли.

Їхали ми дуже довго. Ми приїхали в центр для біженців у Запоріжжі десь о 9й-10й годині вечора. Далі був перепис нас – переселенців – і кожен вже мав можливість або залишитися в цьому центрі, або їхати кудись далі: до родичів або до знайомих. В цьому центрі нас обігріли та покормили. Діти були дуже змучені та налякані. А вже десь о 12 годині ночі ми приїхали до родича. Так як була комендантська година, нас до нього відвезла Поліція.

“
Такого в моєму житті не було, такої щирої допомоги
—

– Що було далі? Як ви познайомилися з паном Михайлом та як врешті-решт потрапили до Чернівців?

Коли ми приїхали до родича в Запоріжжі, ми розуміли, що потрібно рухатись далі. Вибухи були вже і в Запоріжжі, а наш емоційний стан був надважкий.

Так як в нас маленькі діти та я — вагітна, ми розуміли, що потрібно їхати кудись так, щоб потім не треба було знову далеко переїжджат, тому вирішили шукати житло в Чернівецькій області.

Я звернулася до своєї сестри. Вона жила в Києві і давно це все вже переживала. Вона також шукала різні сайти, куди можна було звернутися за допомогою в пошуках житла, і порекомендувала нам сайт “Допомагай”. На цьому сайті ми і знайшли пана Михайла. Я йому так і розповіла: “У нас троє дітей, я — вагітна. Ви візьмете нас до себе, будь ласка, з чоловіком?”. Він відповів: “Так, приїжджайте”.

Такого в моєму житті не було, такої щирої допомоги.

– Скільки часу ви вже проживаєте у пана Михайла?

2 місяці.

– Чим ви займаєтесь сьогодні? Як виглядає ваш побут?

Звичайне, тихе, сімейне життя. Зранку у нас дистанційне навчання (ми дуже задоволені місцевою школою). Потім вся родина обідає. Діти знайшли собі тут друзів місцевих — то, після обіду, — на велосипеди — і поїхали. Ну а в нас з чоловіком також звичайні, сімейні побутові проблеми: я - їсти наварити, чоловік — дрова поскладати.

– А як виглядають ваші стосунки з паном Михайлом?

Дуже дружні. Він до нас часто приходить і ми до нього приходимо просто так порозмовляти. Їздимо разом на пікніки — він нам каже: “Я вам покажу краєвиди місцеві” — ми ж цього не бачили. Ми в дуже дружніх стосунках.

“
У підсвідомості дітей все «це» залишається!
—

– Як ваші діти почуваються сьогодні?

Коли ми їхали сюди, як тільки повз проїжджає якийсь КАМАЗ, діти одразу: “Мама, це бомби? Мама, це танки?”. Я відповідаю: “Ні-ні. Це не танки. Все добре”.

Коли донька, найменша, попросила: “Мамо, я хочу помалювати” — я їй: “Ось, будь ласка, малюй”. Вона намалювала: російський солдат, Український солдат, вогонь, вибухи, прапори. Я була шокована!

Я бачу їхню реакцію, коли пролітає винищувач.

Я бачу їхню реакцію, коли щось важке проїжджає повз будинок.

У підсвідомості дітей все “це” залишається! Просто це не так помітно.

“
Будинок дуже сильно постраждав!
—

– Олено, ви з міста Пологи. Що з містом зараз?

Місто наше зараз окуповане. Інфраструктури нема. Взагалі. Весь центр міста розбитий. Дуже сильно процвітало мародерство. Дуже багато людей каже, що про місто забули. Я вірю, що про нього не забули — його окупували, але його визволять. Я в це вірю. І це буде.

Там залишилося ще небагато людей. Але вони — молодці. Вони виживають, як можуть, співживучи з нашими ворогами. Не по своїй волі.

Дуже багато житла, автомобілів зайняті та вкрадені нашим ворогом. Лікарня замінована.

Дуже багато випадків вбивств, викрадень людей. Люди просто зникають.

Знаю, що в моїй квартирі повилітали вікна, куля в міжкімнатних дверях. Наш будинок знаходиться, скажімо так, “в дуже зручному” для російської армії місці і поверх в нас такий, що не поцілити туди було б важко. Будинок дуже сильно постраждав!

“
Мій єдиний план — дати дітям майбутнє
—

– Якщо говорити про майбутнє — які у вас найближчі плани?

Сформувати своїм дітям гарне життя. Все. Це мій обов’язок, як матері. Я повинна знати, що мої діти отримають освіту, будуть розвиватися як особистості, і матимуть на це змогу. Мій єдиний план — дати їм майбутнє.

– Про що ви мрієте зараз?

Про мир.

– І він точно буде.